ЗВІТ КОМІТЕТУ З БІОЕТИКИ ТА ЕТИЧНИХ ПИТАНЬ
ПРИ СВЯЩЕННОМУ СИНОДІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
(грудень 2011 — грудень 2012 рр.)
У звітному періоді Комітетом з біоетики та етичних питань при Священному Синоді Української Православної Церкви було проведено три розширених та чотири робочих засідання. Головними темами, над якими працював Комітет, були актуальні питання життя українського суспільства, які потребували етичної оцінки з позицій православно-християнського віровчення, а саме:
1) перспективи розвитку трансплантології в Україні і можливі зміни законодавства України щодо розширення кола осіб — потенційних донорів, умов вилучення органів та тканин людини за життя та після смерті особи, створення баз даних потенційних донорів;
2) питання щодо впровадження в Україні Єдиного державного демографічного реєстру та системи електронної біометричної ідентифікації громадян.
Робота Комітету була організована таким чином. Спочатку питання обговорювалося попередньо в робочому порядку серед членів Комітету за залучених експертів. Далі робочою групою розроблявся проект висновків Комітету щодо проблемного питання, потім даний проект розповсюджувався серед членів Комітету, які висловлювали своє ставлення до проекту та робили відповідні зауваження. В подальшому ці зауваження враховувалися в остаточній редакції висновків та обговорювалися на засіданні Комітету. Також на засіданні Комітету заслуховувалися планові доповіді його членів.
I. На тему перспектив розвитку трансплантології в Україні у звітному періоді було проведено три розширених засідання Комітету. Це було зумовлено тим, що протягом останнього року зазначена проблема постійно обговорювалася в публічному просторі та з’являлися нові законодавчі ініціативи, які потребували окремої оцінки та коментарів. Як відомо, найбільш резонансною ініціативою такого роду, яка в теперішній час активно обговорюється в суспільстві, є пропозиція відносно законодавчої зміни презумпції незгоди щодо посмертного донорства на презумпцію згоди.
Загалом висновки Комітету щодо кола питань, пов’язаних з трансплантацією органів та тканин та біоматеріалів, полягають у наступному.
1. На думку членів Комітету можливості лікування хвороб та збереження життя людей шляхом трансплантації органів та біоматеріалів не пов’язані безпосередньо з прогресом медицини, її сучасними досягненнями та перспективами, як це часто подають засоби масової інформації і певні зацікавлені кола. В основі сучасної медицини — практичний досвід поколінь лікарів, їхнє жертовне служіння людям та творча науково-дослідницька робота із вивчення причин, факторів та умов виникнення та розвитку хвороб, їх етіології та патогенезу. Саме ці доробки дозволили на теперішній час винайти засоби лікування та профілактики багатьох небезпечних та невиліковних у минулому захворювань. На думку академіка І. П. Павлова перспективи медицини відкриваються саме у вивченні причин хвороб, можливостях їх усунення та протидії останнім [Павлов И.П. Полное собрание сочинений:, 1951: т.2, кн.2, с.276]. У цьому сенсі трансплантологія опиняється дещо осторонь історичного шляху розвитку медицини, і виявляється радше паліативним засобом відчайдушного подовження життя, ніж перспективним напрямком медичної науки та практики.
2. Комітет звертає увагу на те, що в умовах соціально-економічної кризи та реформування системи охорони здоров’я в Україні можливості розвитку трансплантології мають обумовлюватися тим, у якому ступені будуть забезпечуватися:
по-перше, базовий рівень необхідної медичної допомоги населенню;
по-друге, заходи профілактичної та діагностичної спрямованості щодо найбільш поширених та соціально небезпечних захворювань.
Не відкидаючи принципову можливість наукових досліджень у галузі трансплантології та її практики, як такої, слід розуміти та адекватно оцінювати їхнє місце серед наукових і суспільних пріоритетів у контексті проблем та викликів сьогодення.
На цьому тлі слід також зважити на те, що застосування методів трансплантології саме по собі породжує цілу низку проблем, які потребують окремого вирішення і які є науково та матеріально ємкими. Так, зокрема, штучна імуносупресія, як свідчать останні дослідження, підвищує ризик онкологічної патології.
Разом із цим, обговорення проблем трансплантології в публічному просторі ведеться без залучення всебічної інформації щодо тривалості та якості життя хворих з трансплантованими органами в Україні, а отже має ознаки маніпулювання громадською свідомістю.
3. В Основах соціальної концепції Руської Православної зазначається, що будь-які види трансплантації є вторгненням у духовно-тілесну організацію людської особистості, яке може мати непередбачені наслідки. Церква наголошує що: «не може бути морально виправдана така трансплантація, яка здатна викликати загрозу ідентичності реципієнта, торкаючись унікальності його, як особистості та представника роду» [Основи: ХІІ.7].
С іншого боку, в фізіологічному відношенні, неможливо відновити морфологічну та функціональну цілісність організму хворого шляхом штучної заміни його власних органів на чужорідні, бо ж така цілісність виникає і складається лише в процесі природного розвитку організму.
4. В Основах соціальної концепції наголошується, що з позицій православно-християнського віровчення та християнської етики донорство може розглядатися не інакше, як прояв жертовної любові до ближнього заради порятунку його життя [Основи: ХІІ.7]. Звідси безпосередньо випливають принципи добровільності, невимушеності, безкорисливості, усвідомленості та поінформованості, а також презумпції незгоди, які мають безвідносний безумовний характер та означатимуть на практиці, наступне:
Донорство має ґрунтуватися лише на усвідомленому вільному волевиявленні людини за умови наявності всебічної інформації про можливі наслідки для свого здоров’я та ризики для реципієнта. Донорство не може бути наслідком примусу у будь-якій формі. Ані донор, ані реципієнт не можуть розглядатися або вважатися такими за жодних умов, окрім їхньої вільної, нічим не вимушеної добровільної згоди, що засвідчується в установленому законом порядку. У відсутності такого засвідченого в законному порядку волевиявлення має діяти презумпція незгоди: людина не може розглядатися ані як потенційний донор, ані як потенційний реципієнт. Це положення повністю відповідає діючому законодавству України про охорону здоров’я та принципу інформованої згоди, яка в ньому зафіксована.
Умова невимушеної безкорисливої добровільності, в основі якої є прояв любові, справджується і не потребує доказів, коли донор і реципієнт перебувають у близькородинних відносинах, що відповідає діючому закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів».
Не зважаючи на те, що принципового обмеження донорства лише родинним колом з точки зору християнської етики не існує, розширення кола осіб — потенційних донорів за умов сучасного вкрай незадовільного духовно-морального та матеріального стану суспільства є недоцільним.
Донором за жодних умов не може бути особа, яка повністю або частково обмежена у своїй фізичній та/або правовій дієздатності, або така, що знаходиться під опікою інших осіб.
Донором не може бути дитина, неповнолітня людина або особа, що не досягла рівня фізичного та ментального розвитку, необхідного для повноцінного осмислення своїх дій та несення повноти відповідальності за свої вчинки.
Донорство в усіх його різновидах не може бути зумовлене матеріальними або соціальними мотивами потенційного донора або інших фізичних осіб, або організацій та установ.
Будь-які види трансплантації, окрім аутотрансплантації, не можуть здійснюватися на комерційних засадах, або у спосіб, який не виключає матеріальної зацікавленості донора, реципієнта або третіх осіб.
Донорство не може мати абстрактний позаособистісний характер, тож створення спеціальних баз даних потенційних реципієнтів і донорів є етично сумнівним.
Водночас, бази даних потенційних донорів і реципієнтів, разом із банками біоматеріалів, як джерела інформації про попит і пропозицію щодо трансплантації, складають передумови виникнення ринку послуг щодо трансплантації та сприятимуть комерціалізації трансплантології, що є неприпустимим.
5. Православна Церква в Основах своєї соціальної концепції зазначає, що «посмертне донорство органів і тканин може являти прояви любові, що простирається і по той бік смерті». Одначе: «такого роду дар або заповіт не може вважатися обов’язком людини». Тому: «добровільна зажиттєва згода донора є умовою правомірності та моральної прийнятності експлантації» [Основи: ХІІ.7]. «Так звану презумпцію згоди потенційного донора на вилучення органів і тканин його тіла, закріплену в законодавстві ряду країн, Церква вважає недопустимим порушенням свободи людини» [Основи: ХІІ.7].
Звідси випливає:
По відношенню до посмертного донорства, а також щодо вилучення окремих біоматеріалів, окрім визначених законом випадків судово-медичної експертизи, має діяти «презумпція незгоди». Родичі або піклувальники померлої особи не можуть за відсутності її зажиттєвої, зафіксованої у законний спосіб згоди, бути розпорядниками щодо донорства померлої особи.
Потенційними посмертними донорами не можуть за жодних умов бути особи, повністю або частково обмежені за життя у своїй фізичній та/або правовій дієздатності.
Батьки, члени родини, піклувальники або уповноважені представники неповнолітньої особи, а також інші особи не можуть виступати від імені цієї особи в питаннях її посмертного донорства. Водночас, волевиявлення неповнолітньої особи по відношенню до свого посмертного донорства зафіксоване у той чи інший спосіб є етично неприйнятним та неприпустимим.
Порушення презумпції незгоди щодо посмертного донорства будь-якими особами лежить на совісті цих осіб і вони несуть за це особисту моральну відповідальність.
6. На сьогоднішній день відповідно до чинного законодавства в Україні діє принцип автономії пацієнта та презумпція незгоди щодо медичного втручання, окрім передбачених законом випадків. Так, у Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» пацієнту делеговане право на отримання інформації про стан свого здоров’я, у цілях проведення досліджень або лікувальних заходів, можливих ризиків медичного втручання (Стаття 39). Також цим законом передбачено, що медичне втручання можливе за наявності письмової згоди пацієнта, окрім екстрених випадків (Стаття 43) та ряду окремих випадків, передбачених законодавством (примусове лікування за рішенням суду, примусове медичне обстеження, обставини громадської безпеки).
Звідси випливає, що потенційний донор за життя кожного миті наділяється правом приймати рішення щодо свого можливого донорства, а саме — медичного втручання з метою вилучення органів, тканин, тощо. Вочевидь, рішення особи щодо можливості бути донором, прийняте за одних обставин, може змінитися у неї за інших обставин. Це означає, що створення інформаційної бази даних потенційних донорів, або внесення інформації щодо згоди осіб бути донором за життя або після смерті в інші інформаційні бази даних порушує принцип автономії пацієнта і не відповідає вимогам «Основ законодавства України про охорону здоров’я» в частині гарантій дотримання прав пацієнтів.
7. «Безумовно неприпустимим Церква вважає застосування методів так званої фетальної терапії, в основі якої є вилучення та використання тканин і органів людських ембріонів, абортованих на різних стадіях розвитку» [Основы, 2005: ХІІ.7].
8. Трансплантологія як галузь медицини, має знаходитись виключно в державній монополії та під пильним контролем держави та громадськості.
Узагальнюючи вищеозначене, слід констатувати, що трансплантація як лікувальний метод не може розглядатися як панацея, або як універсальний і незамінний, і тим більше, перспективний спосіб розв’язання проблем здоров’я людини.
Водночас, він є також неоднозначним як християнської точки зору, так і з позицій традиційних загально людських цінностей, на які продовж усього свого існування опиралася медицина. Ці цінності знайшли своє втілення у принципах не завдання шкоди («noli nocere») та не використовування людини як матеріалу та засобу медичного втручання, що у випадку трансплантології має підтекст своєрідної антропофагії або канібалізму.
Слід зазначити що зроблені Комітетом висновки є вкрай актуальними на сьогоднішній день, були довгоочікуваними в православному середовищі та були позитивно сприйняті широкими колами православної громадськості. Це знайшло своє відображення в чисельних коментарях та відгуках на публікації інформаційного змісту щодо діяльності Комітету, яка висвітлювалася на офіційному сайті Руської Православної Церкви, офіційному сайті Української Православної Церкви, інформаційному сайті Української Православної Церкви «Православіє в Україні».
Водночас окремі положення висновків Комітету виявилися такими, що потребували додаткових коментарів та окремих пояснень. Зокрема це стосується висновку, що трансплантологія як лікувальний метод знаходиться поза магістрального шляху розвитку медицини, є етично неоднозначною, та має в деяких випадках практичного застосування відтінок своєрідної антропофагії або канібалізму.
Окремий коментар з цього приводу був наданий заступником голови Церковно-громадської ради з біомедичної етики Московської Патріархії професором Іриною Силуяновою, яку було запрошено до участі у роботі Комітету за благословенням Його Блаженства Блаженнійшого Митрополита Київського та всієї України Володимира.
У публікації на сайті «Православіє в Україні» від 23 листопада 2012 року «За трансплантацию без лукавства, или о непрофессионализме и упрощенчестве некоторых комментариев в СМИ», пояснюючи окремі положення висновків Комітету, професор Силуянова зокрема зазначила, що методи трансплантації знаходяться дещо осторонь історичного шляху розвитку медицини, бо ж жодний з її класичних напрямків так гостро не ставив моральні питання відношення до людського тіла і не відкривав можливостей варварського відношення людини до людини. Водночас, у випадку фетальної терапії, коли пацієнту імплантується клітинна маса отримана з людських ембріонів цілком адекватним стає уживання терміну «терапевтичний канібалізм».
Також розлогі коментарі щодо висновків Комітету були надані членами Комітету доцентом Єгоренковим — відповідальним секретарем Комісії з біоетики Національного медичного університету ім. акад. О. О. Богомольця та доктором біологічних наук професором Георгієм Коробейніковим у публікації «Новый закон о трансплантации органов: почему ученые говорят о “презумпции осторожности”?» («Православіє в Україні» 3 грудня 2012 р.).
19 листопада 2012 року голова Комітету з біоетики та етичних питань взяв участь у програмі «Свобода слова» на каналі ІСТV на якому обговорювалися проблеми трансплантології в Україні, зокрема законодавчі зміни стосовно презумпції згоди щодо посмертного донорства. Також у передачі взяла участь член Комітету — директор інституту медичного та фармацевтичного права Академії адвокатури України доцент Радмила Грєвцова. Під час ефіру представниками Комітету була викладена православна точка зору на питання презумпції згоди в трансплантології, що відображена в Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви, а також зроблені застереження щодо ризиків законодавчого впровадження презумпції згоди в реаліях сучасного українського суспільства.
27 листопада 2012 року голова Комітету з біоетики та етичних питань взяв участь у роботі круглого столу «Состояние трансплантологии в Украине: поможет ли больным инициатива Минздрава о презумпции согласия на пересадку органов?», що відбувався в редакції газети «Известия в Украине». В ході заходу голова Комітету виклав офіційну позицію Церкви щодо питання презумпції згоди та відповів на чисельні запитання представників ЗМІ.
II. Іншим суспільно резонансним питанням, на якому було зосереджено увагу Комітету з біоетики та етичних питань у 2012 році, стала законодавча ініціатива впровадження в Україні Єдиного державного демографічного реєстру та системи електронної біометричної ідентифікації громадян, яка в теперішній час набула свого законодавчого втілення. З приводу даної ініціативи загалом та окремих положень відповідного закону про Єдиний державний демографічний реєстр у суспільстві розгорнулася жорстка дискусія, яка триває і досі. Особливе занепокоєння закон викликав серед православних віруючих та церковної громадськості.
Як відомо, Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський та всієї України Володимир у своєму листі до Президента України від 10 жовтня 2012 року звернувся до глави держави з проханням накласти вето на закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».
З проханням скористатися правом вето щодо даного закону до Президента звернулася також ряд релігійних та громадських організацій, що висловили занепокоєння можливими обмеженнями прав людини у зв’язку з впровадженням даного закону.
З огляду на те, що аналіз закону про Єдиний державний демографічний реєстр з позицій православно-християнського віровчення проводився також Богословсько-канонічною комісією при Священному Синоді Української Православної Церкви, Комітет з біоетики та етичних питань визнав за доцільне обмежитися лише експертними висновками етико-правового характеру, які б мали висвітлити певний кут зору з метою подальшого богословського аналізу даного питання.
Експертні висновки Комітету з біоетики та етичних питань щодо наслідків впровадження в Україні Єдиного демографічного реєстру та системи електронної біометричної ідентифікації.
Відповідно до Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (надалі «Закон»), прийнятий Верховною Радою України у другому читанні 2 жовтня 2012 року, в Україні впроваджується електронна інформаційно-телекомунікаційна система обліку громадян — Єдиний державний демографічний реєстр (надалі «Реєстр»), на підставі якого буде здійснюватися накопичення, зберігання та поширення інформації про особу та документи, що її посвідчують (ч. 1 ст. 4 Закону).
Як випливає з тексту Закону, головним змістом даної електронної системи є створення в інформаційному кібернетичному просторі (комп’ютерна мережа, обчислювальний центр) штучного віртуального образу людини на підставі сукупності її даних та характеристик, зокрема, біометричних характеристик. До таких біометричних характеристик у Законі віднесено: основні біометричні дані, параметри — відцифрований підпис особи та відцифрований образ обличчя особи; додаткові (факультативні) біометричні дані, параметри — відцифровані відбитки пальців рук (пп. 1, 2. ч. 1 ст. 3 Закону).
Ці біометричні характеристики, згідно статті 3 Закону, мають використовуватися для ідентифікації особи, яка визначається Законом як «установлення тотожності особи за сукупністю інформації про неї за допомогою основних (обов’язкових) та додаткових (факультативних) біометричних даних, параметрів». При цьому, як зазначено у Законі, ідентифікувати, це «здійснювати комплекс заходів, який дозволяє виконувати пошук за принципом «один до багатьох», співставляючи надані особою біометричні дані з колекцією шаблонів, що представляють усіх осіб, інформацію про яких внесено до Реєстру». Технічним знаряддям ідентифікації особи визначається безконтактний електронний носій інформації, який імплантується у документи, що посвідчують особу, або її спеціальний статус, та «дозволяє здійснити комплекс заходів, пов’язаних з ідентифікацією особи».
З моменту створення відповідного файлу даних у реєстрі подальша ідентифікація людини здійснюється на підставі даних Реєстру. Отже, електронний біометричний образ людини в Реєстрі стає у соціально-правовому вимірі первісним по відношенню до реальної людини.
Так, відповідно до Статті 16 Закону: «Рішення про здійснення переоформлення замість втраченого або викраденого документа, який було оформлено із застосуванням засобів Реєстру, приймається уповноваженим суб’єктом за результатами ідентифікації заявника. Ідентифікація заявника здійснюється на підставі даних, отриманих з бази даних розпорядника Реєстру». При цьому, уповноважений суб’єкт має право відмовити заявникові у видачі документа у разі, якщо дані, отримані з бази даних розпорядника Реєстру, не підтверджують інформацію, надану заявником.
Іншими словами, якщо, за тих чи інших обставин у особи виникає потреба відновлення документів з електронним носієм інформації і при цьому мали місце зміни її відповідних біометричних характеристик, або даних Реєстру, то основою її ідентифікації є дані Реєстру, а не фактичні характеристики людини. Разом із цим, будь-які соціально-значущі дії, які потребують наявності документу, що посвідчує особу, в перспективі застосування Закону мають супроводжуватися ідентифікацією особи шляхом співставлення її даних та характеристик з даними Реєстру.
Таким чином, Єдиний державний демографічний реєстр стає головним джерелом суб’єктності людини та здатності брати участь у будь-яких правовідносинах. Згідно з Законом, дані про особу, у тому числі біометричні дані особи, розміщуються і в Реєстрі, і на безконтактному електронному носії — чипі, який дозволяє здійснювати комплекс заходів, пов’язаних з ідентифікацією особи і є посередником між нею та Реєстром (ст.ст. 3, 15, 16 Закону). При цьому, вичерпного переліку інформації що заноситься на електронний носій — чип, у Законі не визначено, а сама людина не має самостійного доступу до зчитування чипу та перевірки розміщеної на ньому інформації.
Загалом, це означає докорінну зміну паспортного режиму в країні, суть якої — фактичне вилучення у населення паспортів. Документ, визначений Законом як «паспорт громадянина України» і виготовлений у вигляді картки з безконтактним електронним носієм інформації — чипом (ч. 4 ст. 21 Закону), не є паспортом в усталеному розумінні, тобто не є автономним самодостатнім документом, що посвідчує особу, оскільки потребує додаткових технічних засобів взаємодії з Реєстром. Як випливає зі змісту Закону, фактичним паспортом стає сукупність (файл) персональних даних людини в Реєстрі. У той же час, на руках у людини замість паспорту опиняється лише картка доступу до файлу персональних даних у Реєстрі, за допомогою якої та технічних засобів Реєстру уповноважені особи у відповідних випадках здійснюють перевірку даних людини на предмет її ідентифікації, тощо. При цьому, скористатися своїм паспортом і правами громадянина, для реалізації яких потрібен паспорт, громадянин в змозі лише за наявності спеціального обладнання — зчитувальних електронних пристроїв (засобів Реєстру), та за умови проходження ідентифікації у процесі взаємодії з засобами Реєстру.
Виглядає так, нібито людина пожиттєво віддає свій паспорт певній установі і кожного разу вимушена звертатися до цієї установи, щоб скористатися своїми правами, які має відповідно до Конституції України та чинного законодавства. Однак загальновідомо, що позбавлення людини паспорту або обмеження можливостей користуватися ним притаманне державам з тоталітарним режимом та криміналізованим системам, як простий та ефективний засіб контролю над людиною й обмеження її свободи. Україна яка, згідно з Конституцією, є демократичною, правовою державою, не повинна наслідувати приклади таких режимів.
До набрання чинності цього Закону паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує його громадянство. З цього випливає, що власником паспорту громадянина України є громадянин України. Новий Закон передбачає перехід права власності на паспорт громадянина України від самого громадянина до держави.
Так Закон встановлює право власності держави щодо «паспорту громадянина України» (ст.ст. 13, 21 Закону) та бази даних Реєстру, розпорядником якого є уповноважений орган виконавчої влади (ст. 2 Закону). У контексті Закону і статусу, який відповідно Закону, надається файлу персональних даних людини у Реєстрі — її електронному біометричному образу, це означає виникнення у держави через систему електронного біометричного обліку не тільки права власності на паспорт громадянина України, а ще й права власності на права людини і громадянина, а отже, з урахуванням безальтернативності запропонованої Законом системи, і на саму людину.
До цього слід додати, що інформація про біометричні дані людини, зокрема поведінкові ознаки, може бути використана для контролю над людиною та маніпуляцій з її свідомістю.
Символом обмеження свободи людини, її закріпаченого стану є присвоєння номерів і використання останніх у якості засобу ідентифікації. Як відомо з історії, така практика набула поширення по відношенню до ув’язнених тюрем та концентраційних таборів. У нацистських таборах смерті номер викарбовувався на тілі людини.
Відповідно до ст.10 Закону, у процесі створення Реєстру автоматично формується унікальний номер запису в Реєстрі, який з іншими характеристиками особи вноситься до документів, що посвідчують особу, і який ставиться в однозначне функціональне співвідношення з файлом персональних даних — електронним біометричним образом людини в Реєстрі. Іншими словами, цей номер позначає разом усю сукупність даних про людину, зафіксованих в Реєстрі, і свідчить про належність людини до даної системи — символізує підпорядкованість людини цій системі. Наявність у людини цифрового найменування, даного системою, повністю зумовлює її життєдіяльність у суспільстві. Водночас, відсутність такого найменування унеможливлює функціонування людини в суспільстві. Жодної альтернативи реалізації прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією України, поза системи електронної біометричної ідентифікації та присвоєння людині даною системою цифрового імені Законом не передбачається.
У короткому підсумку по відношенню до змісту розглянутого вище Закону, слід зазначити наступне:
1) електронний біометричний образ людини в Єдиному державному демографічному реєстрі у соціально-правовому вимірі стає первісним по відношенню до реальної людини;
2) Єдиний державний демографічний реєстр стає головним джерелом суб’єктності людини та здатності брати участь у будь-яких правовідносинах;
3) реалізація прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією України, а також здійснення людиною будь-яких дій правового характеру (отримання заробітної плати, укладання угод, тощо) опиняється у залежності від процесу ідентифікації людини в Єдиному державному демографічному реєстрі;
4) держава через систему електронного біометричного обліку — Єдиний державний демографічний реєстр за формальними ознаками та фактично набуває прав власності на права та свободи людини та громадянина, а відтак, і на саму людину;
5) функціонування людини в суспільстві поза системи електронного біометричного обліку та наявності у людини даного системою цифрового найменування стає неможливим.
Проведена Комітетом етико-правова експертиза зазначеного вище закону знайшла підтримку в експертному середовищі та була схвалена як кваліфікована аналітична розробка.
Висновки Комітету були доведені до відома громадськості та експертів під час роботи круглого столу Громадської ради при Міністерстві юстиції України, який відбувся 9 листопада 2012 року, і в якому взяли участь члени Комітету з біоетики та етичних питань протоієрей Владислав Софійчук та Геннадій Таранюк.
Актуальність проведеної Комітетом роботи була зумовлена також загально церковним обговоренням проекту документу «О позиции Церкви в связи с появлением и перспективами развития новых технологий идентификации личности» розробленого Комісією Міжсоборної Присутності Руської Православної Церкви з питань взаємодії Церкви, держави та суспільства та відредагованого під головуванням Святішого Патріарха Московського та всієї Русі.
Окрім зазначеної вище експертної діяльності Голова та члени Комітету протягом звітного періоду брали участь у науково-практичних, освітніх та громадських заходах, зокрема у Міжнародному (Третьому Всеукраїнському) конгресі з медичного і фармацевтичного права, біоетики та соціальної політики (м. Київ, 19–21 квітня 2012), у Першому національному конгресі з питань паліативної допомоги (м. Ірпінь, 26–27 вересня 2012), а також у біоетичних семінарах, що проводилися Національним медичним університетом ім. акад. О. О. Богомольця та інститутом медичного та фармацевтичного права Академії адвокатури України.
Комітет активно співпрацює з Синодальними закладами Української Православної Церкви — Відділом благодійності та соціального служіння та Відділом з питань охорони здоров’я та пастирської опіки медичних закладів, голови яких входять до складу Комітету.
До роботи в Комітеті залучені провідні вітчизняні фахівці з біоетики серед яких завідувач кафедри гуманітарних наук НМАПО ім. П. Л. Шупика, доктор філософських наук, професор Валентин Кулініченко, Президент української асоціації з біоетики доктор філософських наук професор Світлана Пустовіт, голова Комісії з біомедичної етики Національного університету ім. акад. О. О. Богомольця доктор медичних наук Петро Музиченко, директор Інституту медичного і фармацевтичного права та біоетики Академії адвокатури України доцент Радмила Грєвцова, а також закордонні фахівці — завідувач кафедрою біомедичної етики Російського державного медичного університету ім. М. І. Пирогова, заступник голови Церковно-громадської ради з біомедичної етики при Московській Патріархії, доктор філософських наук, професор Ірина Силуянова та голова департаменту з охорони здоров’я Грузинської Патріархії, доктор медичних наук професор архімандрит Адам Ахаладзе.
Протягом останніх двох років з моменту свого заснування у грудні 2010 року Комітет з біоетики та етичних питань набув необхідного досвіду роботи та накопичив значний науковий інформаційний та кадровий потенціал, який і в подальшому дозволить Комітету кваліфіковано та відповідально виконувати місію та завдання покладені на нього Священним Синодом Української Православної Церкви.
голова Комітету з біоетики та етичних питань
при Священному синоді Української Православної Церкви
вікарій Київської Митрополії
єпископ Макарівський Іларій
За матеріалами офіційного сайту Української Православної Церкви
|